Цей вірш присвячується вельми особливому місцю моєї пам’яті – парку, через котрий я щоденно йшла на навчання впродовж п’яти років. Ця 15-20 хвилинна прогулянка мене заспокоювала перед початком нового дня. Я там і бігла, і наспівувала щось і кожне деревце вже знала. І хоч зараз я за півтори тисячі кілометрів від того місця воно досі подумки зі мною…
В цьому парку ніщо не чуже –
Я там знаю дерево кожне,
Мабуть парк і пізнав би мене
З кроків тихих, сумних і тривожних.
Шелест листя, холодні дощі,
Я в обіймах дощу – як завжди,
Божевільним, шаленим дівчам
Зустрічав мене парк щоранку.
Там співала українських пісень,
Там сміялась весело й завзято,
Чи, як частіше було –
В гірких сльозах там задихалась.
Порятунком моїм він був,
Заховавши на трішки від світу,
Розділивши зі мною дощі,
Вітром ніжно мене укривши.
Кроки тихі і безтурботні
Вже лунають в інших місцях,
Що не знають про мої сльози,
Де і я не шалена така.
Не покинула я тебе, ні.
Я назавжди тебе пам’ятаю –
Віддала тобі частку душі,
Твоєю золотою осінню залишаюсь.
Не цурайтесь місць де залишилась ваша душа…
20.01.2013
Ольга Врублевська
.
Источник: